Рубрика: Уроки права

Стаття до „Державного інформаційного

бюлетеня про приватизацію”

 

Право власності держави та його захист в судовому порядку.

 

Конституція України гарантує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності (ст.13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст.41 Конституції України).

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства — в кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуються. Саме норми цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок володіння, користування та розпорядження різними видами об'єктів власності.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст.13 Конституції України).

Це положення Основного Закону знайшло своє відображення в Цивільному кодексі України, який виділяє окремо державну та комунальну  власність.

В свою чергу держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст.170 ЦК України). Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідні органи державної влади (ч.2 ст.326 ЦК України).

Відповідно, здійснюючи захист права власності держави, в першу чергу необхідно обґрунтувати повноваження органу управління, як власника державного майна.

Тривалий час відносини з управління державною власністю регулювались Декретом Кабінету Міністрів України „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15 грудня 1992 року N 8-92, який передбачав, що здійснення функцій щодо управління майном, яке є у загальнодержавній власності покладається на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. При цьому чітких повноважень на управління Декрет не встановлював.

З розвитком ринкової економіки, реформуванням державного управління, перетворенням державних підприємств у акціонерні товариства, появою комунальної власності, прийняттям Цивільного та Господарського  кодексів України  - Декрет втратив свою актуальність.

Для вдосконалення правового регулювання у сфері управління об’єктами державної власності був прийнятий  Закон України „Про управління об'єктами державної власності” від 21 вересня 2006р.

Метою закону є забезпечення збереження та підвищення ефективності управління об’єктами державної власності. Зокрема, реалізація прав держави як власника об’єктів державної власності, пов’язаних з їх володінням, користуванням і розпорядженням, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Підвищенню урегульованості та контрольованості відносин у цій сфері.

Законом визначені основні суб’єкти управління об’єктами державної власності, та їх повноваження, зокрема - Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України, органів, уповноважених управляти об’єктами державної власності, самоврядних організацій та ін.

Цим самим вперше на рівні Закону були визначені повноваження Фонду державного майна України як органу управління,  відносно корпоративних прав держави, державних підприємств, установ і організацій,   нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна.

Викладені обмеження щодо розпорядження державними корпоративними правами, визначений контроль за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності, використанням державного майна.

Закон передбачає формування та ведення Фондом державного майна України Єдиного реєстру об'єктів державної власності. Треба зауважити, що витяги з такого реєстру в більшості випадків приймаються судами, як докази права власності держави.

 

Водночас, залишається не прийнятим Закон України «Про Фонд державного майна України».

Так 06 квітня 2009 року Верховною Радою України не було подолано вето Президента України на Закон України «Про Фонд державного майна України», у зв’язку з чим цей закон є відхиленим.  Зазначений проект закону знаходився в парламенті з 25 липня 2006 року та опрацьовувався і вдосконалювався не одним скликанням Верховної Ради України.

В зв’язку з цим, Фонд державного майна України як орган державної влади в своїй діяльності продовжує керуватися постановою Верховної Ради України «Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України» від 07.06.1992 р. № 2558-ХІІ, а регіональне відділення  - Положенням про  регіональне відділення  ФДМУ, затверджене Постановою КМУ від 15 червня 1994 р. N 412.

Нажаль статус таких документів, як підзаконних нормативних актів, не відповідає вимогам чинного законодавства України.

В зв’язку з цим прийняття Закону «Про Фонд державного майна України»  дозволило б чітко визначити повноваження Фонду  на управління тим чи іншим майном, що в свою чергу забезпечило б ефективний захист права державної власності в судовому порядку.

В юридичній практиці регіонального відділення, можна виділити дві категорії судових спорів про визнання права власності.

Перша категорія  - це спори де визнання права власності за  державою зумовлено необхідністю його реєстрації в БТІ  на підставі судового рішення, а саме право власності держави не заперечується відповідачами.  

Відповідачами по таких спорах залучаються балансоутримувачі державного майна або органи місцевого самоврядування. Найчастіше це відкриті акціонерні товариства, на балансі яких залишилось майно, що не ввійшло до статутного капіталу в ході їх приватизації.

Для такої категорії спорів  достатньо наявність технічного паспорту (для нерухомого майна), матеріалів приватизації та будь-яких інших доказів, що підтверджують право власності держави.

Друга категорія - це спори де право власності держави активно  оспорюється і не визнається відповідачами. Найчастіше ці спори стосуються ліквідного державного майна, що не ввійшло до статутного капіталу акціонерних товариств в  ході їх приватизації. Це стосується таких соціально важливих об’єктів як  гуртожитки, об’єкти цивільного захисту населення, нерухомого індивідуально визначеного майна.

По гуртожитках, як правило оспорюється факт їх включення до статутних капіталів акціонерних товариств. По таких справах регіональне відділення виступає відповідачем або третьою особою.

Так, за ініціативною регіонального відділення прокуратурою Ковпаківського району м.Суми було проведено перевірку та подано позов до ВАТ „Сумське АТП 15927”  про виключення гуртожитку із статутного капіталу підприємства.  За результатами повернутої на новий розгляд справи, позов задоволено та зобов’язано підприємство і регіональне відділення передати гуртожиток у комунальну власність територіальної громади м.Суми.

В спорах відносно об’єктів цивільного захисту, обов’язково залучаються органи місцевого самоврядування та органи цивільного захисту для подання ними додаткових доказів по справі та одночасного вирішення питання щодо подальшої долі таких об’єктів.

Прикладом цього  є позов прокурора в інтересах регіонального відділення до приватного підприємця Мороз Л.Г та ліквідатора ВАТ „Кролевецьке АТП 15941”, треті особи  МНС України і Кролевецька міська рада.

В результаті надання регіональним відділенням додаткових доказів і пояснень по справі - рішенням місцевого господарського суду було визнано недійсним договір купівлі-продажу об’єкта цивільного захисту та зобов’язано повернути майно до комунальної власності територіальної громади м. Кролевець.  Постановою апеляційного суду, рішення було змінено в частині зобов’язання повернути майно  саме регіональному відділенню. За результатами перегляду в касаційному порядку постанова апеляційної інстанції і рішення місцевого суду залишені без змін.

Таким чином не останню роль відіграє позиція судів та правоохоронних органів, щодо необхідності відновлення справедливості та захисту інтересів держави як власника.

Водночас,  як правило регіональне відділення самостійно подає позови на захист права власності держави. Так, за позовом РВ до ВАТ „Сумжитлобуд” рішенням господарського суду Сумської області визнано право власності на розташовані в обласному центрі нежитлові  приміщення площею 2976,1 кв.м.

Зазначене  майно в ході приватизації,  не ввійшло до статутного капіталу ВАТ„Сумжитлобуд” залишившись у власності держави.

Розгляд справи ускладнила  реєстрація спірного майна за відповідачем на  праві власності в БТІ на підставі вже скасованого рішення суду про передачу об’єктів соціальної сфери у власність товариства покупців.  В зв’язку з цим відділенням  подано адміністративний позов про скасування реєстрації права власності за відповідачем.

Крім того, відповідач розуміючи програшність своєї позиції, затягував розгляд справи, подаючи безпідставні відводи складу суду перед початком судового засідання.  Незважаючи на це, суд задовольнив позов, а його рішення пройшовши апеляційну та касаційну інстанції було залишено без змін.

Підбиваючи підсумок, необхідно зазначити, що незважаючи на всі складності, регіональному відділення вдається ефективно здійснювати захист права власності в судовому порядку.

 

 

Підготував:

Фадєєв Володимир Юрійович

головний спеціаліст-юрисконсульт

відділу правового та кадрового забезпечення

РВ ФДМУ по Сумській області